Помічнику міністра відділу регіонального
контролю
Управління моніторингу прав людини в
діяльності УМВС України в Житомирській області
Грибану Петру Васильовичу
Головного
редактора Житомирської обласної газети
«Свобода»
Котенка Віктора Васильовича
Житомирська область, Житомирський район, смт Но-
вогуйвинське, вул 9 п’ятирічки,
11 кв.41
Р.тел.
8-0412-480145
Заява
У зв’зку з професійною
діяльністю, проведенням журналістських розслідувань, публікаціями на
шпальтах газети та у інших виданнях резонансних критичних
матеріалів, надходженням звернень громадян та своїм безпосереднім
досвідом, - я є носієм інформації, у т.ч. документальної, яка
свідчить про злочинну, на мій погляд, діяльність деяких посадових
осіб та керівного складу органів виконавчої влади- на рівні
керівників обласної прокуратури, обласного управління юстиції
(виконавча служба), суддів, деяких голів судів, а також працівників
УМВС України у Житомирській
області, тощо.
У своїй редакторській,
публіцистичній, громадській діяльності, у тому числі
підприємницькій, я неодноразово зазнавав і зазнаю утисків.
Порушуються мої громадянські права і основоположні свободи , що
невдовзі буде розглядатися Європейським судом з прав людини.
Колеги, знайомі,
дописувачі неодноразово звертають мою увагу на те, що стосовно мене
проводяться якісь незрозумілі оперативно- розшукові заходи-
ведеться зовнішнє спостереження, незаконне прослуховування,
незаконне втручання у підприємницьку діяльність тощо.
В зв’язку
з вищевикладеним прошу
надати грунтовну відповідь
на запитання:
- чи порушувались стосовно
мене оперативно- розшукові справи, ким, коли та на якій підставі;
- ким та у зв’язку
з чим стосовно мене
здійснюється зовнішнє спостереження, інші дії;
- чи є в мене підстави
вважати, що здійснюються заходи задля мого фізичного знищення або
ліквідації як суб’єкта діяльності, недопущення розголошення
компроментуючих матеріалів щодо корупціонерів- посадовців
Додаток: роздруківки
опублікованих статей «Фашизм по- житомирськи» ( дві статті), «Як
вбивали журналіста», «Пьяный гаишник-лихач сбил двух студентов»,
«Член дружить з головою?», «Оборотни от юстиции или Житомирское
гнездо», «Вас ещё не продали? Тогда мы идём к вам», «Набили морду-
біжи в СБУ».
МАТЕРІАЛ ДЛЯ ЗАСОБІВ
МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
19 вересня Національна
спілка журналістів України відзначатиме День пам’яті українських
журналістів, які віддали своє життя за Правду.
У січні 1992 року
VІІІ
з’їзд нашої Спілки вшанував хвилиною мовчання пам’ять редактора
коропської районної газети на Чернігівщині Василя Нікітіна, який
пішов з життя, накинувши на себе зашморг, і редактора бориспільської
газети на Київщині Валентина Лисиці, який застрелився.
Василь Нікітін тяжів до
комуністичної преси, Валентин Лисиця був прихильником Руху.
Здавалося б, антиподи, але їх єднала чесність, порядність,
відданість професії. Не змігши протистояти вакханалії, що творилася
тоді довкола засобів масової інформації, шаленому тискові
різнополярних політичних сил, вони у такий спосіб звели порахунки з
цим світом.
Ось так написалися перші
печальні сторінки історії журналістики незалежної України.
Потім ще не один рядок
з’явився у нашому мартирологу.
У лютому 1992 року колеги
провели в останню путь тележурналіста, народного депутата України
Вадима Бойка.
Всі знали, що він збирав
матеріали про те, як народжувалася у молодій державі мафія, шукав
документи, де взяли гроші скоробагатьки. І ось Вадим згорів у своїй
квартирі. Офіційна версія: пожежа виникла після вибуху телевізора
«Електрон». Але: за 20-25 хвилин, доки приїхали спеціалісти і
втихомирили вогонь, бетонне перекриття між четвертим і п’ятим
поверхами будинку деформувалося настільки, що зробило помешкання
непридатним для проживання. Слідство так і не знайшло відповіді на
запитання – що розслідував Вадим Бойко в останні два тижні свого
життя (за природою говіркий, комунікабельний, він мовчав у цей час
про справу, якою займався).
Один з лідерів кримських
татар, редактор газети «Арекет» Юрій Османов у прямому телеефірі,
розповівши про погрози, які лунали телефоном цілий місяць, звернувся
до своїх майбутніх убивць із закликом заспокоїтися, нагадав, що
ніяка фізична розправа не здатна повернути колесо історії назад.
Він загинув 6 грудня 1993
року. У його сумці все залишилося на місці. Все, крім чорного
блокноту з журналістськими записами. Двічі засідав Верховний Суд АРК,
ще двічі – Верховний Суд України. Але ясності у справі так і не
стало.
14 квітня 1995 року троє
співробітників редакції газети «Слава Севастополя», як завжди,
чекали головного редактора Володимира Іванова, щоб його автомобілем
їхати на роботу. Але раптом пролунав вибув… У реанімації Володимиру
ампутували спочатку одну ногу, а потім – другу, а на п’ятий день він
помер. І знову – нікого не знайдено, нікого не покарано.
Кореспондента газети
«Україна-Центр» Ігоря Грушецького били у під’їзді, намагалися кинути
під поїзд – врятували то сусіди, то випадкові люди, що нагодилися
автомобілем. Але 7 травня 1996 року якийсь злочинець наніс
смертельного удару у потилицю.
Вінницький журналіст
Анатолій Танадайчук загинув у серпні 1996 року. Не раз він виступав
з гострими матеріалами про корупцію, порушення законів працівниками
правоохоронних органів Козятинщини. Про все це не лише писав, а й
розповів у Міністерстві внутрішніх справ. Звідти надіслали комісію.
Вона перевіряла не факти, оприлюднені кореспондентом, а збирала на
нього компромат. Майор служби внутрішньої безпеки МВС сказав
Анатолію, що він місцевому міліціонеру «много
пакости сделал. Вот он и озлился».
«Коли критичний матеріал
службою безпеки розцінюється як «пакость», тоді виходить, журналісту
не жити?» – писав на закінчення в останній своїй статті у газеті
«Україна молода» Анатолій Танадайчук. І як у воду дивився – за
кілька днів його не стало.
У березні 1997 року до
столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети «Киевские
ведомости» Петро
Шевченко. Колезі, який зустрів його на вокзалі, він сказав, що
перебуває під «ковпаком», у нього є справи у місті, а до редакції
приїде після чотирнадцятої години.
Але так і не приїхав.
Натомість знайшли його у порожній котельній повішеним. Правоохоронці
висунули версію самогубства. То що – він спеціально їхав до Києва,
віз мотузку і шукав глухий закуток, щоб вкоротити собі віку? А як же
Петрів дзвінок з Луганська про те, що його переслідують за
матеріали про боротьбу місцевих спецслужб за владу, що телефон його
прослуховується і він приїде до редакції, щоб розповісти про все?
Серпень 1997. Вбито
головного редактора газети «Вечерняя
Одесса» Бориса
Дерев’янка. За десять років наші доблесні шерлоки холмси спромоглися
лише засадити до в’язниці кіллера. А замовників і організаторів
цього злочину не лише не покарано, а й не названо.
Вересень 2000 року. Загинув
засновник інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе.
Вищі керівники держави присягалися докласти всіх зусиль, щоб знайти
і покарати злочинців, тема Гонгадзе звучала щодня з вуст учасників
президентських виборів 2004 року. А результат?
Не вважати ж ним вирок суду
щодо покарання вбивць Георгія Гонгадзе, адже не названо і не
притягнуто до відповідальності замовників і організаторів цього
злодійства, не знайдено і голови журналіста.
Доти, доки не буде
поставлено останню крапку у справах про вбивство Георгія Гонгадзе,
Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова, інших наших колег, ми,
українські журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі
і всі запевнення про прагнення влади забезпечити свободу слова
залишаються для нас політичною риторикою і не більше.
Півтора року був прикутий до
ліжка перший заступник редактора газети «Вінниччина» Олексій Терещук,
злісно побитий бандитами і грабіжниками. Він помер, так і не
дочекавшись справедливої кари злочинцям.
У грудні 2006 року у Криму
вбили засновника видання газети «Голос
молодежи»
Норіка Ширина.
2003 року американські
військові обстріляли багдадський готель «Палестина», де
розташовувався міжнародний медіацентр журналістів, які висвітлювали
військові події в Іраку.
Під час обстрілу загинули
український журналіст Тарас Процюк та іспанський – Хосе Коузо.
Держава Україна, її влада –
як попередня, так і нинішня – не зробила жодних конкретних кроків,
аби захистити українських журналістів.
Українські правоохоронні
органи всі загибелі журналістів, напади на них, як правило, зводять
до побутових випадків – загорівся телевізор, упав, послизнувшись на
дорозі, сталася випадкова бійка… Правоохоронні органи у будь-яких
конфліктних ситуаціях, як правило, захищають не журналістів, а їхніх
кривдників.
Цього року Спілка
оприлюднила список душителів свободи слова в Україні. Туди потрапили
не всі, хто накидає удавку на вільне слово. Що ж, будуть й інші
списки, й інші фігуранти. Питання лише в тому, як довго ці душителі
сидітимуть у своїх кріслах?
Минулого року за рішенням ХІ
з’їзду Спілки в Україні був вперше відзначений День пам’яті
українських журналістів, які віддали життя за Правду.
Того дня відбулися «круглі
столи» про стан свободи слова в Україні, зустрічі керівників
Національної спілки журналістів України, голів і секретарів обласних
організацій НСЖУ, працівників друкованих і електронних ЗМІ з
студентами, школярами, вшанування пам’яті колег. Посаджено
журналістські алеї, проведено конкурси, присвячені нашим ветеранам.
Особливого значення набуває
цьогорічний День пам’яті, бо наступної весни ми відзначатимемо
50-річчя нашої Спілки.
Ігор ЛУБЧЕНКО,
голова Національної
спілки журналістів України
15 серпня 2008 року
В.В.Котенко ( Віктор Свобода )
